Управління якістю освітніх послуг у закладі вищої освіти

1. Перший крок до забезпечення якості вищої освіти – визначення багатовимірності поняття «якість вищої освіти»

У «Всесвітній декларації про вищу освіту для ХХІ ст.» (прийнятій Всесвітньою конференцією з вищої освіти в Парижі у жовтні 1998 р.) зазначено, що якість вищої освіти є багатовимірним поняттям, яке охоплює усі її функції та види діяльності: освітні та академічні програми, наукові дослідження і стипендії, комплектування кадрами, студентів, будівлі та матеріально-технічну базу, обладнання, суспільно-корисну діяльність та академічне середовище.

Підкреслено, що найважливіше значення для підвищення якості має поєднання внутрішньої самооцінки із зовнішньою оцінкою незалежними спеціалізованими міжнародними експертами з дотриманням гласності.

Першим підходом до забезпечення якості вищої освіти в Україні стало запровадження ліцензійно-акредитаційної моделі її оцінювання. Національна система оцінювання діяльності вищих навчальних закладів булла започаткована Урядом України 1 червня 1992 року.

Надалі було розроблено процедури ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів. Саме тоді було закладено принцип повної підконтрольності цього процесу Міністерству освіти України.

2. Підходи і перші принципи запровадження ліцензійно-акредитаційної моделі оцінювання якості освіти

Першим підходом до забезпечення якості вищої освіти в Україні стало запровадження ліцензійно-акредитаційної моделі її оцінювання. Національна система оцінювання діяльності вищих навчальних закладів булла започаткована Урядом України 1 червня 1992 року.

Надалі було розроблено процедури ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів. Саме тоді було закладено принцип повної підконтрольності цього процесу Міністерству освіти України.

Ще тоді першим основним принципом акредитації вищих навчальних закладів було проголошено «орієнтацію на передові стандарти якості вищої освіти, що регулярно поновлюються». Вперше було визначено, що ліцензування надає право вищому навчальному закладу на провадження освітньої діяльності. Атестація призначена для визначення відповідності освітньої діяльності закладу освіти державним вимогам до якості освіти відповідного рівня і надавала право на видачу дипломів державного зразка. Сертифікація засвідчувала визнання державними органами відповідності показників підготовки фахівців у вищому навчальному закладі світовим стандартам.

Така система ліцензування та акредитації діяла до 1996 року. Вона працювала від імені Міністерства освіти України і не передбачала залучення громадськості у процесі ліцензування та акредитації. Нормативи та процедури розгляду справ у цей період були достатньо розпливчастими і багаторазово змінювались, і ніяк не орієнтувались на якісний аспект освітньої діяльності.

Перші роки становлення національної системи ліцензування та акредитації були часом, коли поняття, принципи та процедури лише формувались, більшість документів не мали вітчизняних аналогів, а міжнародна практика була маловідомою. Все це ускладнювалось відсутністю досвіду апробації та практичного функціонування такої системи в Україні.

Розуміння необхідності інтеграції України у світовий і, зокрема, європейський освітній простір вимагало руху до загальноприйнятих міжнародних засад ліцензійно-акредитаційної діяльності. Одним з ключових принципів при цьому виступає широке залучення професійної громадськості до оцінки якості освітньої діяльності.

У жовтні 1995 року було утворено Державну акредитаційну комісію на чолі з Міністром освіти України, а в лютому 1996 року були затверджені Положення про неї та її персональний склад, Положення про ліцензування закладів освіти та Положення про акредитацію вищих закладів освіти. Завершенням цієї реформи освітнього законодавства стало прийняття нової редакції Закону України «Про освіту» в березні 1996 року.

3. Параметри запровадженої моделі ліцензування та акредитації

Система ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів, яка характеризувалася такими основними параметрами:

– створено формально незалежну державно–громадську систему ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів;

– основною ланкою системи ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів стали фахові ради за напрямами підготовки, центральними фігурами в цих процесах виступали їх експерти;

– критерії ліцензування та акредитації кілька раз змінювались у напрямку ускладнення і більшої регламентації;

– провідну роль в організації ліцензування та акредитації відігравало відповідне управління Міністерства освіти України.

Створена система з самого початку стала вимагати постійних зусиль навчальних закладів, залучення до цього процесу чималих інтелектуальних, фінансових та часових ресурсів, певної спеціалізації у цій сфері частини науково-адміністративного персоналу. Фактично ця діяльність не стільки сприяла реальному забезпеченню якості, скільки шляхом виконання формальних умов демонструвала «відданість» декларованим правилам гри. Можна говорити про формування феномена «ліцензійно-акредитаційного менеджменту», принаймні, в тих навчальних закладах, які обрали активні стратегії відкриття та розвитку нових напрямів та спеціальностей підготовки.

Кращою характеристикою тодішнього механізму діяльності системи ліцензування та акредитації був бурхливий розвиток в 1996-2000 роках системи вищої освіти України. Навчальні заклади прийняли виклик суспільства, в якому істотно збільшився інтерес до вищої освіти, а державні органи легітимізували їх діяльність.

Упорядкування системи ліцензування та акредитації посилило позиції державного апарату. За законами розвитку бюрократизму, підконтрольний апарату процесс постійно ускладнювався, а процедури контролю набували нових вимірів. Запровадження в цей період нових і більш складних правил ліцензування не завадило абсолютній більшості навчальних закладів різних форм власності безвідносно до якості їх діяльності успішно подолати цей бар’єр, а потім і здобути право на видачу дипломів державного зразка (пройти акредитацію).

Після прийняття Положення про акредитацію 2001 року та Закону «Про вищу освіту» на початку 2002 року гостро постала проблема подальшого розвитку нормативної бази контролю освітньої діяльності. Одним з найбільш актуальних питань цього періоду стала підготовка оновленого Положення про ліцензування, яка не булла легким завданням.

Основна складність полягала в необхідності узгодження норм проекту Положення з численними законодавчими та нормативними актами, а також з позиціями деяких органів державної виконавчої влади з різним розумінням понять про освіту, освітні послуги та їх ліцензування. Цікаво зазначити, що подібний «плюралізм» вкотре повторюється знов. Після тривалої підготовчої роботи 29 серпня 2003 року було прийнято Постанову Кабінету Міністрів України № 1380 «Про ліцензування освітніх послуг», якою були затверджені Порядок ліцензування освітніх послуг та нове Положення про Державну акредитаційну комісію. Ухвалення цих документів завершило розпочатий в 2000 році процес модернізації ліцензійно-акредитаційної справи.

Відчутними зрушеннями в процесі ліцензування стали:

– поява вичерпного переліку освітніх послуг, які підлягають ліцензуванню, зокрема, у сфері вищої освіти;

– визначення нових понять: «ліцензований обсяг навчального закладу» та «ліцензований обсяг освітньої послуги»;

– зменшення кількості етапів ліцензійного процессу (вилучення з цього процесу фахових рад);

– упорядкування тривалості роботи експертної комісії безпосередньо у вищому навчальному закладі та порядку оплати її діяльності.

Разом з тим, документ містив ряд норм, які, на нашу думку, можуть справити стримуючий вплив на розвиток вищої школи. До них можна віднести:

– необхідність погодження концепції кожної освітньої послуги з обласними адміністраціями, а також отримання численних висновків пожежно-технічного, санітарного нагляду, охорони праці про «відповідність наявних приміщень та матеріально-технічної бази встановленим вимогам, нормам і правилам»;

– створення можливості запровадження відомчих додаткових погоджень різних сторін діяльності навчальних закладів;

– формулювання досить широкого переліку підстав для анулювання ліцензії, частина з яких припускає розширене тлумачення;

– «захист» внутрішнього ринку освітніх послуг шляхом встановлення надмірно складних бар’єрів для діяльності іноземних освітніх закладів та співпраці з ними.

Нове Положення про Державну акредитаційну комісію більш точно окреслило її функції та повноваження, а також упорядкувало механізм прийняття нею рішень.

Найбільш помітною корисною зміною в ньому було скасування інституту фахових рад, які відігравали чималу роль у процесі ліцензування. Слід підкреслити, що всі названі зміни процедурного та організаційного характеру так і не призвели до постановки проблем моніторингу якості в центр ліцензійно-акредитаціного механізму.

4. Порівняльний аналіз елементів акредитації у вищій освіті

*Національний орган з акредитації виконує такі функції:

- делегує повноваження (повністю або частково) незалежним агентствам

- встановлює основні положення системи акредитації;

- визначає політику системи;

- проводить акредитацію незалежних агентств та ВНЗ/програм;

- затверджує сертифікати з акредитації;

- затверджує основні та додаткові критерії акредитації;

- організує підготовку та акредитацію експертів;

- приймає рішення про визнання акредитації ВНЗ, виконаної національними органами інших країн та ін.

Наведені у таблиці висновки констатують проведення послідовної політики посилення державних вимог у сфері акредитації вищої освіти, яка декларувала демократичні засади (див. табл. 3.2, елемент «завдання акредитації»), але фактично постійно здійснювалось не оцінювання якості вищої освіти, а контроль виконання державних вимог.

Література

1. Вища освіта в Україні [Текст] : навч. посіб. / за ред. В.Г.Кременя, С.М.Ніколаєнка. - К. : Знання, 2005. - 327 с. - 966-346-012-1. Рек. МОНУ.
2. Вища освіта України: стан та тенденції: Матеріали до підсумк. колегії Міністерства освіти і науки України / За ред. В. Г. Кременя. – К., 2000. – 225 с.
3. Добко Т. Забезпечення якості вищої освіти: Європейські кращі практики для України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dovira.eu/images /qa_concept_final.pdf
4. Розвиток системи забезпечення якості вищої освіти в Україні: інформаційно-аналітичний огляд / Укладачі: Добко Т., Золотарьова І., Калашнікова С., Ковтунець В., Курбатов С., Линьова І., Луговий В., Прохор І., Рашкевич Ю., Сікорська І., Таланова Ж., Фініков Т., Шаров С.; за заг. ред.
5. С. Калашнікової та В. Лугового. – Київ : ДП «НВЦ «Пріоритети», 2015. – 84 с.
6. Свіжевська С. Акредитація від А до Я. Глосарій з акредитації: навч.-метод. посібник / М. Гончаренко, С. Свіжевська. – Дніпропетровськ : Національний гірничий університет, 2012. – 287 с.
7. Свижевская С. Методы внедрения условия транспарентности информации при оценке качества высшего образования // Современные научные исследования и инновации. М. : 2014. – № 2. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://web.snauka.ru/issues/2014/02/31319.

Додаткова